Предстоятель УПЦ 
 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Предстоятель УПЦ 

 Бiографiя
 Пастирське слово
 Проповіді
 Питання-Вiдповiдь
 Інтерв'ю

Церква 
 Новини
 Історія
 Священний Синод
 Єпископат
 Єпархії
 Монастирі
 Навчальні заклади
 Офіційні видання

Київська єпархія 
 Храми Києва

Наші святині 
 Ікони
 Святі

Фотогалерея 
 Предстоятель
 Події






    ОЛЕКСІЙ Карпаторуський, преподобний, сповідник

В обителі зберігається чимало свідоцтв про зцілення від недуги пияцтва по молитвах преподобного Алексія.
(день пам'яті 19 листопада/2 грудня)


Православна Церква на Закарпатті пройшла складний і тернистий шлях. Ця земля у складі Карпатської Русі1 була освячена Православ'ям ще за сивої давнини. Численні археологічні знахідки римських монет кінця І початку II століть свідчать про перебування на Закарпатті римських громадян, серед яких, без сумніву, були християни. А в могилах VII-VIII століть вченими-археологами серед ритуальних предметів знайдено символи християнства візантійські хрести. Утвердили ж Православ'я на Закарпатті святі брати Кирило та Мефодій зі своїми учнями у другій половині IX століття. Східний обряд і східну догматику карпаторусини утримували неушкодженими аж до середини XVII століття, коли 24 квітня 1646 р. у храмі Ужгородського замку 63 священики прийняли горезвісну унію з Римом. Останній Карпаторуський єпископ Досифей, якого було осліплено, помер у 1734 р. в Угольському монастирі. По його смерті угорська влада не дозволила вибори нового православного владики.

Масовий рух за відродження прадідівської Православної Церкви на Закарпатті почався на зорі XX століття під керівництвом схиархімандрита Алексія (Кабалюка). Сповідник святого Православ'я схиархімандрит Алексій (у миру Олександр Іванович Кабалюк) народився 1 вересня 1877 р. у с.Ясіня2 від благочестивих батьків греко-католицького віросповідання Івана Кабалюка та Ганни Кульчицької. У сім'ї Кабалюків було восьмеро дітей, з яких два хлопчики померли ще в дитинстві.

Батьки Олександра були селянами. Батькові часто доводилося виїжджати на господарські роботи, тому вихованням дітей займалася матір. Як глибоковіруюча жінка, вона змогла прищепити дітям своє благочестя і релігійний настрій, дати їм справжнє християнське виховання. Всі материнські слова та благочестиві настанови глибоко проникли в душу та серце Олександра. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, батьки віддали його до церковно-приходської школи, у якій він відзначався успіхами в навчанні та благочестивою поведінкою.
Закінчивши церковно-приходську школу, Олександр палко бажав продовжувати свою освіту, але батьки побоювалися, що життя в школі, де панував угорський дух, може заглушити у ньому віру і дух слов'янський, тому йому довелося відмовитися від свого бажання. Але жадоба до знання збереглася в допитливій душі: він багато читає, цікавиться релігійним життям і цілком поринає в духовний світ, займаючись самоосвітою і відкидаючи все мирське. У батьківській сім'ї Олександр прожив недовго: настав час проходити військову службу. Але армійське життя не змінило в його душі релігійних прагнень.

Повернувшись після армійської служби додому, він застав батька на смертному одрі. Господарство, що лишилося після його смерті, було розподілено поміж дітьми. Прийшов час визначитися щодо свого майбутнього: або одружитися і вести сімейне життя, або ж податися до якогось монастиря і там, на самоті, всеціло віддатися своїм релігійним прагненням, здіймаючись східцями чеснот до досконалості. Але, як людина глибоковіруюча, він не міг самостійно прийняти таке життєво важливе рішення і поклав усі свої надії на милість Божу.

У цей час у Біскадському монастирі3 славився благочестивим життям ігумен Аркадій, якого народ вважав прозорливим. До нього й звернувся Олександр за порадою, як йому бути далі. Отець Аркадій рішуче порадив облишити думку про одруження і поміркувати про служіння Богові. Вбачаючи в тому Промисл Божий, юнак з радістю вирушив у зворотний шлях.

Майже одразу після повернення додому Олександр познайомився з чоловіком, який вже декілька разів побував у Києві, де відвідав православні монастирі. Від нього молодий карпатський русин багато дізнався про руське Православ'я і отримав у подарунок книгу св. Димитрія Ростовського "Духовний алфавіт", з якою довго не розлучався. Після задушевної бесіди з цим чоловіком він вирішив будь-що відвідати руські святині. Своє бажання він здійснив у 1905 р., на 28 році свого життя.

Перше паломництво до православного краю справило на нього неабияке враження, адже тут, у Києві "матері міст руських", - він навіч переконався в тому, про що чув від інших і читав у духовній літературі.

У Києві він придбав багато духовних книг і після повернення до рідного села влаштував у себе маленьку таємну капличку і став у ній молитися по-православному. Почавши нове життя, Олександр не замкнувся у собі й незабаром почав ділитися своїм православним досвідом із земляками. Згодом він згадував: "Всюди, де тільки можна, я зі своїми сподвижниками проповідував святе Православ'я".

Скоро про це дізналася угорська влада. За ним було встановлено стеження, почалися виклики на допит. Але дух християнської любові спонукав Олександра продовжувати проповідь Православ'я. До цього часу в нього вже було багато прихильників по селах Закарпаття, де він влаштовував таємні збори і радився щодо своїх подальших дій.

Одне з таких православних зібрань він провів якось уночі в м. Хусті, у самому центрі гонителів Православ'я, в домі Михайла Палканинця4, на якому були присутні близько тридцяти осіб, тобто по одній людині з кожного села. На зборах постало питання, як сприяти подальшому поверненню до Православ'я жителів Закарпатських земель. Було вирішено послати Федора Маренцийського, родом із с.Осоя, до с.Ізи з пропозицією відкрити таємний православний молитовний дім у Михайла Симулика. Також і Григорій Рубіш з с. Великі Лучки мав відкрити в себе такий же молитовний дім. Православний рух того часу охопив значну частину Закарпаття, і відчувалася гостра потреба в православному священику. На одному із наступних зібрань було вирішено відправити Олександра Кабалюка до Києва для з'ясування цього питання.

У 1906 р. у Києві його дуже люб'язно прийняв намісник Лаври архімандрит Амвросій. На запитання намісника, що спонукало його приїхати до Києва, Олександр докладно розповів про православний рух на Закарпатті. Архімандрит Амвросій був зворушений розповіддю Олександра й допоміг влаштувати йому зустріч з митрополитом Київським Флавіаном, членом Священного Синоду. Вислухавши Олександра, митрополит висловив своє глибоке співчуття карпаторусинам, але послати православного священика на Закарпаття не наважився і порадив йому звернутися до єпископа Житомирського Антонія (Храповицького), який цікавився духовним життям Карпатської Русі. Але, на жаль, Олександр не застав єпископа в Житомирі. Придбавши собі декілька православних книг, він повернувся до свого рідного Ясіня.

Відвідання Києво-Печерської Лаври і знайомство з деякими із братії справило на Олександра величезне враження, з цього часу в ньому остаточно укріпилося рішення стати ченцем і допомагати своєму багатостраждальному народові.

Книги, привезені з поїздки, він розповсюджував серед своїх земляків. "Я обійшов у літо 1906, пише він у своїх спогадах, весь величезний район нинішньої Карпатської Русі від Ясіня до Березного. Під час своїх подорожей я навіч переконався, що православний дух розповсюджується та укріплюється, а з ним і руськість".

Про свою поїздку до Києва Олександр розповів на зборах, що пройшли у с. Білки Іршавського району. Було вирішено поїхати Олександрові з його односельцем Яковом Борканюком до Почаївської Лаври з проханням дати їм священика.

У Почаївській Лаврі посланці зустрілися з єпископом Антонієм (Храповицьким) і докладно розповіли йому про потреби карпаторусинів. Їх розповідь справила сильне враження на владику. Він одразу ж запропонував Олександрові вступити до числа братії і, прийнявши чернецтво та священство, повернутися до свого рідного краю. Але Олександр не міг залишитися, бо знав, з яким нетерпінням чекають земляки його повернення. Тоді владика погодився відпустити його додому, запропонувавши приїхати до Лаври наступного року. Взявши декілька книжок, Олександр повернувся на Закарпаття.

У 1907 р. у с. Ільниці зборами було вирішено направити Олександра на святу Афонську Гору, щоб він привіз звідти православні святині для укріплення духу віруючих.

Наступного року на Великдень йому вдалося прибути до Єрусалиму, де він прожив близько двох місяців, відвідавши всі палестинські святині.
Вклонившись святим місцям Палестини, він того ж року на свято Трійці прибув на Афон у Пантелеімонівський монастир. Виявилося, що в цьому монастирі подвизався чернець В'ячеслав (Агоста), карпаторусин з с. Березова5, який познайомив його з настоятелем монастиря архімандритом Мисаїлом.

Архімандрит Мисаїл з любов'ю прийняв Олександра і уважно вислухав його розповідь про важке становище православного руху в Карпатській Русі. Духовна Рада монастиря 8 липня 1908 р., у свято Казанської ікони Божої Матері, вирішила урочисто приєднати Олександра Кабалюка до Православної Церкви.

Причастившись Св. Таїн, Олександр отримав від архімандрита Мисаїла ікону Божої Матері "Акафістна" зі словами: "Прийміть від мене цю ікону Божої Матері й відвезіть її до свого краю як благословення святої Афонської Гори". У даний час ікона знаходиться у Свято-Благовіщенському храмі м.Хусті. На зворотній стороні зберігся надпис: "Святая Афонская Гора 1908 года июля 8 дня. Сия Святая Икона Пресвятыя Богородицы, подобие видом и мерою чудотворной Афонской Зографского монастыря, писана и освящена на Афоне и даруется от игумена Русского Афонского Пантелеимонова монастыря архимандрита Мисаила со всей о Христе Братиею нововоссоединившемуся с Святою Восточною Кафолическою Православною Церковию во святой обители нашей, отныне духовному сыну нашему, рабу Божию Александру Кабалюку, жителю и подданному Австро-Унгарии во благословение ему от Святыя Горы Афонския земного удела Царицы Небесныя и нашей священной обители во имя святого и славного Великомученика и Целителя Пантелеимона, в благодатную ему помощь от всяких бед, зол и напастей, от всяких врагов видимых и невидимых и во укрепление его в торжественно данном им обещании даже до смерти быть верным и послушным Святой Апостольской Православной Восточной Церкви, ея же Глава есть Всесвятой Господь наш Иисус Христос. Аминь.
Пресвятая Богородица, спаси раба Твоего. Мати Божия, просвети всех заблудших".

Після цього Олександр, вже як справжній православний, із святинями та православними книжками повернувся на батьківщину, де його радісно зустріли земляки-одновірці. Від того часу він ще з більшою енергією став проповідувати святе Православ'я.

Але священнослужителя, у якому мав таку велику потребу русинський народ, так і не було. Тому в наступному 1909 р. у м. Хусті відбулися збори, на яких було вирішено знову послати Олександра Кабалюка до православної Русі.

У тому ж році він прибув до Чернівців, де від знайомих дізнався, що разом з єпископом Антонієм (Храповицьким) інтерес до православного руху на Карпатській Русі також виявляють архієпископ Холмський Євлогій (Георгієвський) та граф В. А. Бобринський.

У Чернівцях він затримався недовго і перед Пасхою того ж року прибув до Києва, звідки його було викликано телеграмою, направленою гр. Бобринським, до Холму6 для зустрічі з владиками Євлогієм та Антонієм, куди він одразу ж і поїхав.

Архієпископ Євлогій повідомив йому про свою розмову з обер-прокурором Св. Синоду РПЦ Саблером, який висловив пропозицію тимчасово оселитися Олександрові в Свято-Онуфріївському Яблочинському монастирі на Холмщині.

Олександр з покірливістю прийняв це благословення, вбачаючи в ньому Промисел Божий, і, не гаючи часу, виїхав. У монастирі його зустріли гр. Бобринський і настоятель архімандрит Серафим і запропонували вступити до числа монастирської братії. Олександр погодився, але вирішив перед тим поїхати додому, щоб повідомити землякам про результати своєї поїздки.

Невдовзі після його повернення мадярські жандарми зробили у нього вдома обшук. Всі книги було конфісковано, а його самого, протримавши декілька днів на допиті, відпустили на свободу, не знайшовши ніяких фактів, які б вказували на його провину. Але паспорт на всяк випадок затримали.

Після цієї події Олександр вже остаточно переконався в тому, що жандармерія готує його арешт. Під чужим ім'ям він перебрався через кордон і благополучно прибув на Холмщину до Яблочинського монастиря, де вступив до числа братії і почав суворе аскетичне життя, яке промислительно готувало його до майбутніх тяжких випробувань.
За вказівкою гр. Бобринського, а також з благословення владик Євлогія та Антонія настоятель монастиря доручив вченому монаху підготувати його до чернецтва і навчити богословських наук. Послушник Олександр виявив велику зацікавленість до науки, що йому викладалася, і за недовгий час достатньо її засвоїв. Помітивши таку його ревність, настоятель вирішив найближчим часом здійснити над ним постриг.

25 березня 1910 р. з благословення архієпископа Холмського Євлогія архімандритом Серафимом послушника Олександра Кабалюка було пострижено в малу схиму з нареченням імені Алексія, на честь Алексія, чоловіка Божого.

Невдовзі монастирське начальство прийняло рішення висвятити його на ієродиякона. Але через те, що без документів, які б засвідчували особу, хіротонія була неможлива, вирішено було направити архімандрита Серафима разом з монахом Алексієм до м. Сочави7, де за звичаєм збираються богомольці з різних місць Карпатської Русі, які й могли б підтвердити його особу. У Сочаві карпаторусинські паломники радісно привітали отця Алексія. Після підписання протоколу п'ятдесятьма представниками з різних сіл архімандрит Серафим і монах Алексій повернулися до Яблочинського монастиря.

Одразу ж після повернення, 11 липня 1910 р., відбулося висвячення монаха Алексія на ієродиякона, а 15 серпня, в день Успіння Божої Матері, - на ієромонаха. Ієромонаха Алексія все частіше відвідують скорботні думки про рідний край, який знаходився в рабському приниженні. Темрява, безправ'я і духовна безпомічність народу глибоко тривожили його. Але він не падав духом і сміливо йшов на всі страждання, що чекали його попереду.

До Великого посту 1911 р. ієромонах Алексій у супроводі Іллі Перчака, одного з борців православного руху на Закарпатті, прибув до Мукачева, де зупинився в домі свого давнього знайомого Івана Хоми, і тут протягом двох тижнів при зачинених вікнах щоденно відправляв богослужіння, на які таємно приходили русини хрестити дітей, вінчатися, сповідатися, причащатися і т. д.

Але ієромонах Алексій не мав можливості надовго зупинитися в Мукачеві, його перебування тут невдовзі могла виявити жандармерія. Тому жителі Великих Лучок, порадившись поміж собою, умовили його переїхати до їх рідного села, де вони вже мали свій молитовний дім, який ще не був освячений. Для того щоб він мав змогу служити у Великих Лучках, селяни записали цей дім із ділянкою землі в його власність.

Коли ієромонах Алексій прибув до Великих Лучок, радості селян не було меж. Він одразу ж освятив молитовний дім і під свято Благовіщення відправив усеношну, посповідав більше тисячі людей, яких за Божественною Літургією причастив Божественних Тіла і Крові Христових, а також охрестив та повінчав велику кількість православних русинів.

"Після відправлення богослужіння та всіх необхідних треб ієромонах Алексій, попрощавшись з великолучанами, поїхав у супроводі Ф. Маренцийського до залізничної станції Страбичово, що на півночі від Мукачева, щоб поїздом вирушити до Мараморошу, де на нього теж з нетерпінням чекали жителі с. Ізи.

На станції Батево він зустрівся з М. Палканинцем. По дорозі їх ледве не затримали, але з Божою поміччю їм вдалося цього уникнути через те, що на них був мужицький одяг. У Хусті, в домі Михайла, ієромонах Алексій уночі відправив богослужіння. Пробувши тут деякий час, він був змушений виїхати до свого рідного села, адже йому було заборонено проживати в інших місцевостях.

Але ієромонах Алексій, покликаний Богом на велике служіння, розуміючи духовні потреби своїх земляків, не міг сидіти вдома. Тому весь 1911 р. в одязі простого селянина він роз'їжджав зі своєю "похідною церквою" із села в село і відправляв богослужіння.
На початку 1912р. під час однієї такої поїздки він знову з'явився у Великих Лучках і відправив богослужіння в молитовному домі, переповненому православним людом не тільки Великих Лучок, але й навколишніх сіл Мукачівщини, який прибув сюди, щоб посповідатися й причаститися Тіла й Крові Христових. Після Божественної Літургії ієромонах Алексій виголосив проповідь, у якій закликав му-жатися, не впадати у відчай, а сподіватися на Божу допомогу й тільки у Нього Єдиного шукати й прохати покровительства й сили для подальших подвигів в ім'я Православної віри. По закінченні проповіді він охрестив багато дітей, повінчав декілька пар і відправив інші необхідні треби. Він простився з народом і вже збирався до с. Ясіня, але тут з'явилися мадярські жандарми.

Коли жандарми увійшли на подвір'я, всі дуже перелякалися, але бігти було неможливо, бо у дворі зібралася велика кількість народу. Ієромонах Алексій звернувся до людей зі словами: "Не бійся, мале стадо, Христос посеред нас!" потім став гаряче, зі сльозами молитися перед іконою Розп'яття Спасителя, прохаючи Всеблагого Господа нашого Ісуса Христа укріпити його в наступаючих стражданнях.

Увійшовши до хати, один із жандармів загрозливо спитав: "Що ви всі тут робите?" Тоді ієромонах Алексій дуже спокійно, нібито зовсім нічого не трапилося, заговорив з жандармом угорською мовою, бажаючи цим підбадьорити народ. Але незабаром увійшов інший жандарм і наказав усім присутнім вийти на вулицю. Отця Алексія схопили, зв'язали, вивели на двір і повели разом з іншими заарештованими до Мукачівської тюрми.

Вся ця процесія нагадувала сумну картину перших віків християнства, коли християн цілими тисячами вели на страшні муки. Так було і тут: гурт заарештованих жандарми гнали попереду, а ще більша юрба народу йшла позаду жандармів жінки, діти заарештованих та інші православні з плачем йшли до самої тюрми.

Після допиту в Мукачівській тюрмі ієромонаха Алексія доставили під конвоєм до с. Ясіня, де він мав жити під домашнім арештом, з суворою забороною роз'їжджати по селах Закарпаття. Але він, сповнений духом християнської любові, не припиняв своїх виїздів. Ревнителі Православ'я допомагали йому переховуватися від жандармських переслідувань і таємних агентів. Під час поїздок він часто зупинявся в Хусті у свого друга М. Палканинця, де й відкрив православний молитовний дім, у якому часто проходили таємні зібрання.

За час від свого повернення з Росії отець Алексій відвідав багато православних громад, але в самому центрі православного руху, в с. Ізі, де на нього чекали з таким нетерпінням, не був ще жодного разу. Перешкода для поїздки полягала в тому, що Ізу на той час настільки охопило полум'я святої Православної віри, що кожна оселя була під пильним наглядом жандармів, і поява православного пастиря не могла б залишитися для них непоміченою.

Тому ієромонах Алексій поїхав у м. Мішкольц до отця Гавриїла і заручився від нього листом до угорського окружного начальника в м. Хусті про те, що він направляється до Ізи на три дні для відправлення вкрай необхідних треб: хрещення дітей та вінчання.

Такого ж листа він отримав і для поїздки у с. Великі Лучки.
З цим листом ієромонах Алексій, оточений народом, звернувся до окружного начальника Хуста. Побачивши перед собою того, на кого вже давно полювала вся жандармерія, окружний начальник страшенно обурився, але щось заподіяти отцю Алексію в присутності такої кількості православного люду був не в змозі. На підставі поданого листа, а також вимоги народу він був змушений звернутися з повідомленням до губернатора м. Сигота, у якому висловився так: "Треба було б перестріляти весь народ в Ізі, і тільки тоді можна взяти від них священика".

Нарешті ієромонаху Алексію було дозволено поїхати на три дні до Ізи під суворим наглядом жандармерії і таємних агентів. Це відбулося на свято Стрітення Господнього в 1912 р. Неможливо описати торжество ізян, коли до них вільно приїхав православний ієромонах. Богослужіння правилось як на Великдень, і співали "Христос Воскрес". Народ заповнив не тільки оселю, але й двір і садок. Кожного разу отець Алексій виходив для кадіння із хати, обходячи народ, страждальців за віру. Після Божественної Літургії, на якій причастилася велика кількість сповідників, він сказав зворушливу проповідь, що пройняла кожного до глибини душі; усі заплакали.

Впродовж трьох днів ієромонах Алексій безперервно відправляв необхідні треби, на які чекали тут майже 10 років. Поряд з немовлятами хрестилися й дорослі, які самі тримали свічки, читали Символ Віри і при співі "Єлици во Христа крестистеся..." самі обходили навкруг аналою. Звістка про події в Ізі миттєво облетіла все Закарпаття, і православні славили Бога за Його велику милість. Але це торжество Православ'я тривало недовго: греко-католицьке духовенство на чолі з єпископом домоглося від австро-угорської влади заборони на подальше служіння ієромонаха Алексія в с.Ізі. Знову поновилося страшне гоніння на православних Закарпаття. Підступна політика греко-католицького духовенства, часті поліцейські допити, насильства та переслідування жандармів примусили його в травні того ж 1912 року виїхати до Росії.

Представники вищого духовного начальства Росії, дізнавшись про історію діяльності ієромонаха Алексія та переслідування його з боку угорської влади, порадили йому на деякий час переїхати до Північної Америки. У православній руській місії він провів більш як півроку і по благословенню митрополита Платона (Рождественського), керуючого справами Православної Церкви в Америці, відвідав усіх православних земляків-емігрантів.

Загалом у Америці він пробув майже цілий рік. Після Великодня 1913 р. його було викликано до Росії, звідки він мав поїхати до Австро-Угорщини. У вересні 1913 р. повернувся до Америки, де отримав у владики Платона парафію серед своїх земляків-русинів. Але на цей раз він пробув в Америці декілька тижнів і в грудні повернувся до Австро-Угорщини, де у цей час розпочався другий Мараморош-Сиготський процес, що тривав більше двох місяців.

Спочатку до процесу було притягнуто 189 осіб, але потім прокурор зменшив кількість жертв до 94 осіб, серед яких були й 3 жінки. Усі вони звинувачувалися у "антидержавній пропаганді й підбурюванні" . Їх злочин полягав у тому, що вони підтримували зв'язок із головою галицько-руської громади в Петрограді гр. В. А. Бобринським, архієпископами Євлогієм (Георгієвським) та Антонієм (Храповицьким), з якими начебто змовилися підкорити владі російського царя частину угорської держави, яку населяли карпаторусини.

На столі перед підсудними знаходилися докази їх "злочинів": хрест, Євангеліє, церковні богослужбові книги, видані в Росії, богословська література, ікони та ін.

У Мараморош-Сиготській тюрмі з підсудними поводилися жорстоко: били, обливали холодною та гарячою водою і т. д. Три чоловіки, Іван Бабинець, Федір Маренцийський та Іаков Горжук, не витримавши катувань, збожеволіли.

Перебуваючи в Америці, ієромонах Алексій дізнався про судовий процес над своїми духовними чадами із преси. "У мене з'явилося сильне бажання, згадував він, добровільно повернутися до рідного краю й розділити там гірку участь з моїми ув'язненими братами. Звідусіль я отримав благословення: від владики Платона, з Афонута Яблочинського монастиря, так що я невдовзі виїхав... У мене було єдине бажання: самому з'явитися до Мараморош-Сиготу... Ніхто тут не впізнав мене. Тоді я прямо з'явився до Судової палати,.. увійшов до першої ж кімнати, де сидів якийсь поважний чиновник, привітався з ним і заявив: "Я Алексій Кабалюк, якого, як я дізнався, ви шукаєте"". Отець Алексій прибув до початку суду.

Офіційний звинувачувальний акт проти православних сповідників починався так: "... звинувачуються: Олександр Кабалюк (отець Алексій), 36 років, неодружений, лісовий робітник (руський монах), народжений та проживаючий у Ясіні...". Далі на 52 друкованих сторінках було наведено імена решти підсудних з переліком їх "злочинів", яким прокурор бажав надати політичного забарвлення: невідвідання греко-католицьких храмів, таємні молитовні збори, образливі висловлювання щодо унії та уніатських священиків, захоплені відгуки щодо православних пастирів, відмова хрестити дітей в уніатських священиків, розповсюдження російських церковних журналів, зберігання молитовників та ікон.

Незважаючи на всі зусилля захисту й протести світової громадськості, австро-угорська влада третього березня 1914 р. винесла ганебний вирок: 32 особи із 94 було засуджено до тюремного ув'язнення і сплати великого грошового штрафу. Головного "злочинця" - ієромонаха Алексія (Кабалюка) було засуджено на чотири роки і дев'ять місяців тюрми та до стягнення чималого штрафу.

Почуття засуджених висловив у заключному слові ієромонах Алексій: "Тут відбувається віросповідальний процес. Тут, як у храмі, присутні віруючі і я, як їх священик... Ми не винні ні в чому. Все, що нами було зроблено, здійснено виключно для Православної віри і для блага народу, а тому останній суд у цій справі промовить Сам Ісус Христос... Якщо доведеться нам страждати, ми постраждаємо за святу справу... Там, на небесах, знають, що у наших серцях тільки одне бажання - влаштувати наше духовне життя".

Після відбуття покарання в різних тюрмах Угорщини ієромонаха Алексія було передано військовій владі Сигота, але в липні 1918р. він тяжко захворів і був відправлений у супроводі солдата до Ужгорода на лікування. По дорозі йому вдалося втекти й приєднатися до вільновідпущених російських солдат, з якими він і прибув до Росії.
У травні 1919р. ієромонах Алексій повернувся на Закарпаття, яке 10 вересня цього ж року за рішенням Сен-Жерменського договору під назвою "Підкарпатська Русь"9 увійшло до складу Чехословаччини, яка визнала Православну Церкву.

У 1920 р. він приїхав до Хуста і знову відкрив у хаті М. Палканинця молитовний дім, при якому згодом його стараннями було започатковано інтернат для православних учнів гімназії та громадянську школу.

За пропозицією першого по відродженні Православної Церкви на Закарпатті Карпаторуського єпископа Досифея (Васича) 1017 серпня 1921 р. братією Свято-Николаївського монастиря, що будувався в с. Ізі, було обрано отця Алексія його настоятелем, а наступного ж дня він був зведений єпископом Досифеєм у сан ігумена.

У липні 1925 р. тим же єпископом отця Алексія було зведено в сан архімандрита і призначено головою Духовної Консисторії, що знаходилася в Хусті. Там він побудував Свято-Благовіщенський храм і був його настоятелем до останніх днів свого життя. Всі православні монастирі на Закарпатті того часу були зведені за його безпосередньою участю і надалі він підтримував їх як духовно, так і матеріально.

У грудні 1944 р. архімандрит Алексій у складі делегації Православної Церкви Закарпаття прибув до Москви з проханням про клопотання Руської Православної Церкви перед Священним Синодом Сербської Православної Церкви щодо передачі Московській Патріархії Мукачево-Пряшевської єпархії.

Попри всі пережиті великі страждання і переслідування, архімандрит Алексій з Божою поміччю дожив до сімдесятирічного віку.
Незадовго до смерті, 9 листопада 1947 р., він прийняв велику схиму і 19 листопада (2 грудня) 1947р. мирно відійшов до Господа в Домбоцькому Свято-Успенському жіночому монастирі, благодійником якого він був. Звідти його було перевезено до Свято- Миколаївського монастиря в с. Іза, де 22 листопада (5 грудня) поховано на братському кладовищі поблизу обителі.

Православні закарпатці не забувають свого праведного земляка. Труди схиархімандрита Алексія (Кабалюка) в народі проголошені апостольськими, а його самого з любов'ю іменують Апостолом Закарпаття. Шанують його не тільки закарпатці, але й православні русини-українці Словаччини, Румунії та Америки. Стежинка до могили великого сповідника Православ'я ніколи не заростала, місцеві селяни та паломники йдуть до останків отця Алексія для молитви, прохаючи його заступництва перед Богом.

У 1997 р. закарпатський люд відзначав 120-річчя від дня народження та 50-річчя з дня упокоєння схиархімандрита Алексія.
12 березня 1999 року, в п'ятницю другої седмиці Великого Посту, були знайдені мощі схиархімандрита Алексія, які нині почивають у Свято-Николаївському чоловічому монастирі с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну.

Вже в день знайдення мощей преподобного Алексія Господь явив через них Свою благодатну поміч. Житель с.Приборжавське Іршавського району на ім'я Сергій, в якого на шиї довгий час були пухлини, лікування яких не давало ніякого результату, в день знайдення мощей молився преподобному про зцілення. З щирою вірою він доторкнувся до мощей святого. Через три дні пухлини на шиї зникли.

Влітку 2000 р. до Свято-Николаївського монастиря приїхала жінка з м. Виноградова. Під час богослужіння, ставши біля мощей преподобного Алексія, вона щиро молилася і плакала. Після служби жінка розповіла братії свою історію. Не так давно їй зробили операцію, після якої вона почала відчувати сильний біль у хребті, через що не могла ходити. У сні вона неодноразово бачила невідомого ченця, який казав, що їй необхідно поїхати у Свято-Николаївський монастир на молитву. Коли рідні привезли її в монастир і біля мощей вона побачила фотографію схиархімандрита Алексія, то зразу ж впізнала в ньому ченця, що являвся їй у сні. Через два тижні, відчувши, що хвороба залишила її і біль припинився, вона знову, вже без допомоги інших, приїхала до монастиря, щоб подякувати Богові і Його угоднику за отримане зцілення.

Жительці смт. Міжгір'я Марфі лікарі через хворобу пальця руки призначили операцію. Не бажаючи її робити, вона поклала всю надію на Бога-Цілителя душ і тілес. Приїхавши в монастир, жінка помолилася преподобному, священик помазав палець єлеєм від святих мощей, і вона з надією в серці поїхала додому та остаточно відмовилась від операції.
Через деякий час вона приїхала в монастир, щоб принести щиру подяку преподобному за чудо зцілення від тяжкої хвороби.

У травні 2001р. з М.Ужгорода до монастиря батьки привезли семирічну Ірину, у якої були збільшені лімфовузли на шиї. Через декілька днів дівчинці збиралися робити операцію. Помолившись перед мощами преподобного Алексія, батьки та їхня донька з вірою в серці приложилися до них. Прийшовши через два дні на оперцію, лікарі були здивовані тим, що на шиї Ірини не залишилося і сліду хвороби, що свідчило про молитовне заступництво та благодатну поміч угодника Божого.

В обителі зберігається чимало свідоцтв про зцілення від недуги пияцтва по молитвах преподобного Алексія.

Ці та інші свідоцтва благодатної допомоги через молитовне заступництво преподобного Алексія свідчать про те, що Господь ніколи не залишає Своїх вірних.

Подякуємо ж Всемилостивому Богу, що Він у ці важкі і тривожні часи явив Свого нового угодника для утвердження Православ'я в нашому народі.

Нехай Господь, по молитвах преподобного, зміцнить нашу віру, утвердить надію, примножить любов, щоб, вдосконалюючись у християнських чеснотах, бути нам наслідниками життя вічного з усіма святими, що від віку Йому угодили.

Преподобний отче Алексіє, моли Бога за нас! Амінь.

1 Частина Австро-Угорської імперії, що включала в себе нинішні Закарпатську область України, частину Північної Румунії, Східної Словаччини та Угорщини.
2 Нині смт. Рахівського р-ну Закарпатської області.
3 Нинішня територія Румунії.
4 Пізніше учасник другого Мараморош-Сиготського процесу.
5 Нині Хустський р-н Закарпатської області.
6 Нинішня територія Польщі.
7 Нинішня територія Румунії.
8 Територія Угорщини
9 Існувала до 1939р. і включала в себе, крім Закарпаття, нинішню Пряшівщину на Словаччині.
10 Канонізований як священномученик у травні 1998р. Сербською Православною
Церквою.





 АЛЕКСЕЙ Карпаторусский, преподобный, исповедник

 
© Українська Православна Церква
Технічна підтримка Global Ukraine
    Карта сайта